Народився 15 квiтня 1917 р. в селi Соколiвка на Подiллi. Закiнчив Вiйськову академiю хiмiчного захисту в жовтнi 1942 р. У складi ЧФ брав участь у бойових дiях. По вiйнi служив на Чорноморському та Пiвнiчному флотах, закiнчив аспiрантуру по спецiальностi “Неорганiчна хiмiя”. Звiльнений зi служби в званнi пiдполковника в 1960 р. Близько 20 рокiв працював науковцем в Iнститутi бiологiї пiвденних морiв Академiї наук України. Має бiля 50-и наукових публiкацiй. Надрукував роман “Ледериновi теки” у видавництвi “Український письменник” в 1994 р.
Постiйно мешкав і творив у Севастополi з 1954 р. Помер 2002 р.
СIЛЬ НА РАНИ
Кажуть, буцiм сiль на рани
Посипать не слiд.
Мов, без того ветерани
Мають досить бiд.
Думка правильна доволi,
Проте не суцiль,
Бо такi iснують болi,
Яким треба сiль.
Руїн, болю в України
Здавна повен мiх.
На цi болi, на руїни
Не зважати - грiх.
Пам'ятайте рiднi рани,
Батькiвщини бiль...
Молодi i ветерани,
Сипте в рани сiль!
Переяславськая рана
Люта, наче звiр,
Нас гризе з часiв Богдана,
Потьмарує зiр.
В пастку до царя, як в ятiр,
Потрапляє лин.
Так завiв Украйну-Матiр
Її славний син.
Забувати таку рану
Не можна й на мить.
Її сiллю без устану
Маємо ятрить.
Або скажемо про мову.
Боже правий мiй!
Скiльки батькiвському слову
Чинять протидiй!
Щодобово, щогодинно,
В буднi, у свята
Слова нам болить невпинно
Виразка свята.
Значить, i на мовну рану
Благодiйну сiль
Сипать треба без устану
День i нiч всуцiль.
Ще нестерпнiшая рана -
Згуртування брак.
Нас гнiтить од Тамерлана
По сей день, мов рак.
Збиткiв безлiч, шкоди море,
Тьму-теменну мук
Маємо собi на горе
Од незгiдних рук...
Перелiченi три рани,
Певне, головнi.
Але є iще кайдани,
Iншi, похiднi.
Їх також потрiбно знати,
Жодних не минуть.
Старi станем забувати -
Нових завдадуть.
Тому сипте сiль на рани!
Не тамуйте бiль,
Що причинюють тирани!
Сипте в рани сiль!
ВЕЧIРНIЙ ДЗВIН
(за Томасом Муром)
Вечiрнiй дзвiн, вечiрнiй дзвiн!
Без лiку дум наводить вiн.
Про мiй далекий милий край,
Що я вважав колись за рай.
Але зазнавши в нiм образ,
Прослухав дзвiн в останнiй раз.
Минулися щасливi днi,
Про них лиш спогади однi.
Вже багатьох нема в живих,
Завчасу вмерлих, молодих.
Їм теплi вiтри не шумлять.
I рiднi дзвони не дзвенять.
Лежать вони в землi сирiй,
Там, де холодний вiтровiй.
Невдовзi знаю: i мене
Лиха їх доля не мине.
Поки живу, прийми уклiн,
Вечiрнiй дзвiн, вечiрнiй дзвiн!
МIСТОК ЧЕРЕЗ РIЧЕНЬКУ
Мiсток через рiченьку,
Через журну Кiльчень...
Далеко-далеченько
Вiд мене на сей день.
Лиш пам'ять нас зближає
Чимало довгих лiт,
Мiсточка оновляє
В душi, у серцi слiд...
Мiсток через рiченьку,
Позаду рiдних клунь,
Близесенько-близесенько
Вiн був у нашу юнь.
Ряснi купала коси
Лоза бiля мiстка,
I скрапували роси
З вербового листка.
3 мiсточка того першi
Усмiшки ти менi,
Коли я ставив вершi,
Послала веснянi,
А потiм лiто цiле
Ми по турботах дня
У небо звечорiле
Дивилися з мiстка.
I слухали побiжно,
Як коник десь сюрчить,
Як неугавно й нiжно
Водиця жербонить,
Думки дубiв поважних
Про сиву давнину,
Травичок нерозважних
Плiтки про новину.
З мiсточка проводжали
Ми Сонечко за пруг,
Уранцi схiд стрiчали -
Полум'янився луг.
Ставало так утiшно,
Так хороше нам вдвох,
Що, думалось, навiчно
Послав нам щастя Бог...
Та нелюди-злодiї
Розпочали вiйну,
Мене воєннi дiї
Шпурнули в далину.
Не близько вiд Кiльченi
Плелись мої шляхи.
Мав мук я повнi жменi,
Поневiрянь - мiхи.
В годину, що найважча,
Вже на межi буття
З'явилася Найкраща,
Вернула до життя.
Душа моя вiдтодi
Належала вже їй,
I думать стало годi
Про мiст той - твiй i мiй.
Затим Її не стало...
Не знаю я де Ти.
Зосталось, мабуть, мало
Життя шляхами йти...
Щодень то бiльше суму
Я нинi зазнаю,
Все далi й далi в думу
Заглиблююсь свою...
Мiсток через рiченьку,
Через журну Кiльчень...
Далеко-далеченько
Вiд мене на сей день.
Лиш пам'ять нас зближає
Чимало довгих лiт
Мiсточка оновляє
В душi, у серцi слiд...
БIЛАЯ НИТКА
Бiлая нитка
на чорнiм сукнi
Неначе стежина рiллею.
"Тебе, знать, чекає
в твоїй сторонi
Бiлявка з турбою своєю", -
Сказала сусiдка,
а я промовчав,
Та нитку не зняв
iз штанини.
Лиш крадькома
в її бiк поглядав
З надiєю щопiвхвилини.
Ткав пiсню перестук вагонних колiс,
Бентежнiй пiдспiвував думi.
I потяг невтомно
у даль мене нiс,
Частинку в загальному струмi.
Бiлая нитка на чорнiм сукнi,
Чи досить ти нинi правдива?
Чи вiрна усе ще Бiлявка менi?
Постiйна вона чи мiнлива?
Питаюсь, а поїзд iде та iде
Все далi,
все далi, все далi...
I хочеться вiрить,
що радiсть гряде,
Що мiсця
не стане печалi.
Бiлая нитка
на чорнiм сукнi,
Ти наче
стежина рiллею.
Чекає, чекає
мене в далинi
Бiлявка. Вмираю за нею!
МОЛОДЯТАМ
Вам кохатись-любитися вiчно!
Без кохання женитись - калiчно.
Як калiчна рука без пальця,
Без бiлкiв чи жовткiв яйця,
Голова чоловiча без думи,
Гаманець без належної суми,
Ну i жiнка, звичайно, без вроди
Та ще одяг за межами моди.
То ж цурайтесь калiцтва в будь -чому!
Любов, згода, мир вашому дому!
Бо цi троє, засвiдчити мушу,
Саме те, що звеличує душу.
НОКТЮРН
Нiч. Нiхто нiчим не грюка,
Фосфорує ноктилюка*,
Чути шерех хвиль.
Коло мiсяця щербате
Хмаровиннячко кошлате
Тне нiчну кадриль.
Постоять над морем пiзно,
Коли тихо, не завiзно,
Любо в самотi.
Ждати-ждати-дочекати,
Поки розпочнуть спiвати
Струни золотi.
З далей космосу високих,
Iз пучин морських глибоких
Чи з нетрiв душi
Заструмує альт Орфея,
Пролунає пiсня-фея,
Зрине у глушi.
Сповнить серце почуттями,
Розум пiдштовхне до тями -
Прагну сам спiвать.
I не треба бiльш нiчого:
То єства торкнулась мого
Божа благодать.
Нiч. Нiхто нiчим не грюка,
В морi свiтить ноктилюка,
Чути шерех хвиль...
* Ноктилюка - мiкроскопiчнi планктоннi органiзми. Пiд час масового розмноження зумовлюють фосфоричне свiтiння моря.
ЖИВУТЬ НА МАЛЬТI КОЗАКИ
За рубежами батькiвщини
Приємно стрiти землякiв...
В далечинi од України
Натрапив я на козакiв.
I де б ви думали? На Мальтi,
Скелястiм островi морськiм,
З його мозаїками в смальтi,
З пiсками в сяйвi золотiм.
Там орден рицарсько-духовний
В середньовiччi мiцно став.
Вiн був хазяїн Мальти повний,
Хрест командорський процвiтав.
З тих пiр багато що змiнилось.
I влада в iнших вже руках...
Втiм, є таке, що залишилось
Старим, як в рицарських роках.
Стримлять на Мальтi й досi вежi,
Собори, грiзних стiн зубцi,
У чорнiй, мов круки, одежi
Монашки ходять i ченцi.
Та понад все юрба туристiв.
Їй служить тут усе пiдряд -
Вiд бiдних вуличних артистiв
До пишних храмiв i палат.
Якось i я до Ла - Валетти
Прийшов на бiлiм кораблi.
У морi думав: “Сушо, де ти!?”
Опiсля качки по землi
Пройти хотiлось. Без розбору
Був мiй по вулицях похiд.
Раптово давнього собору
Перед собою бачу вхiд.
Зайшов. Приємнiсть прохолоди,
Пахучий ладановий дим...
Тут зачиналися походи,
Яких жадав од Мальти Рим.
В численних завитках барокко
Зображенi святi, раби.
Внизу ж пiд плитами глибоко
Колишнiх владарiв гроби.
Є чари в величi соборiв,
Що мiстять концентрат вiкiв!
Зал обiйшов я аж до хорiв
Пiд спiв незримих спiвакiв.
Признаюся, напiвбайдуже
Розглядував ряди скульптур.
Зненацька щось знайоме дуже
Привидiлось в однiй з фiгур.
Наблизивсь. Мармурова группа:
Високий та багатий трон,
З якого поглядає тупо
Пихатий рицарський патрон.
Проте, щоб виглядав вiн гiдно,
Щоб перед ним глядач нiмiв,
Той трон згромаджено догiдно
На плечi дужих двох рабiв.
Раб злiва - житель африканський,
Добича орденських вояк,
А той, що справа - син слов'янський,
Країни нашої козак.
В невiльнiй парi негр i бiлий.
Напружилася м'язiв сталь,
Козачий погляд гострий, смiлий,
В очах у чорного печаль...
Потiм в музеї, що при храмi,
Я бачив Рубенсом козак
На всю стiну, в добротнiй рамi! -
Зображений був теж отак,
Як цей, що разом - вiн та чорний -
На плечах держать пишний трон:
Козацькi вуса, рух моторний,
Чуб - запорозький еталон...
Вiн не один, iз земляками
Своїми на чужiй землi.
Зi скованими всi руками.
Хазяїн поруч, у чалмi,
Поштиво гнеться у поклонi -
Работорговець iз татар, -
До серця притулив долонi,
Вихвалює живий товар...
Бiля полотен та скульптури
Я довго думав, чом же так
Славетним дiячем культури
Як раб трактується козак?
Козак, ми знаємо, жив вiльно,
Козак був гордий чоловiк.
Та Рубенс тему не свавiльно
Обрав у той жорстокий вiк.
Його замовники багатi
Все марили, щоб Бог привiв,
Аби в козацькiй кожнiй хатi
Вирощували їм рабiв.
Iз тим замовленням у згодi
Зображувались козаки
В кайданах - раб тобi та й годi!
Скульптурi з храму завдяки,
Завдяки Рубенса картону
До розуму мого дiйшли
Шляхи, якими до Сен - Джону,
Траплялось, пращури iшли
Мої. Можливо, також вашi...
Тяжка спiткала їх пора:
Гiркот не поминули чашi
Селяни з Бугу, з-за Днiпра,
З Чернiгiвщини та Подiлля,
З Полтавщини, з Галичини...
Запеклих ворогiв свавiлля
Не раз їх до далечини
Гонило з рiдної оселi,
Вiд щастя вiльного труда.
Дiвчата... парубки веселi...
В ясир їх хижая орда
Хапала, щоб продать в Галатi,
На Мальтi.., скрiзь, де був базар.
Красунi, козаки чубатi,
Коштовний надто був товар.
Минулось... Нинi не в натурi,
Як у середнiї вiки -
В малюнках гожих, у скульптурi
Живуть на Мальтi козаки.
Вiн не один, iз земляками
Своїми на чужiй землi.
Зi скованими всi руками.
Хазяїн поруч, у чалмi,
Поштиво гнеться у поклонi -
Работорговець iз татар, -
До серця притулив долонi,
Вихвалює живий товар...
Бiля полотен та скульптури
Я довго думав, чом же так
Славетним дiячем культури
Як раб трактується козак?
Козак, ми знаємо, жив вiльно,
Козак був гордий чоловiк.
Та Рубенс тему не свавiльно
Обрав у той жорстокий вiк.
Його замовники багатi
Все марили, щоб Бог привiв,
Аби в козацькiй кожнiй хатi
Вирощували їм рабiв.
Iз тим замовленням у згодi
Зображувались козаки
В кайданах - раб тобi та й годi!
Скульптурi з храму завдяки,
Завдяки Рубенса картону
До розуму мого дiйшли
Шляхи, якими до Сен - Джону,
Траплялось, пращури iшли
Мої. Можливо, також вашi...
Тяжка спiткала їх пора:
Гiркот не поминули чашi
Селяни з Бугу, з-за Днiпра,
З Чернiгiвщини та Подiлля,
З Полтавщини, з Галичини...
Запеклих ворогiв свавiлля
Не раз їх до далечини
Гонило з рiдної оселi,
Вiд щастя вiльного труда.
Дiвчата... парубки веселi...
В ясир їх хижая орда
Хапала, щоб продать в Галатi,
На Мальтi.., скрiзь, де був базар.
Красунi, козаки чубатi,
Коштовний надто був товар.
Минулось... Нинi не в натурi,
Як у середнiї вiки -
В малюнках гожих, у скульптурi
Живуть на Мальтi козаки.
КОК - “ПОДОЛЯНИН”
“Что за хохляцкие привычки
назвать вдруг сырниками спички,
Свеклу всем смыслам вопреки
Переиначить в буряки!
Что за нелепейшая штука -
Твердить “цыбуля” вместо лука!
И вообще хохлы с приветом -
Болеют суверенитетом.
Ни газа нет, ни нефти нет -
Какой тут суверенитет?!
От Белокаменной уйдете,
В момент очутитесь в болоте!”.
Так просторiкував наш кок,
А ще спогорда додавав,
Що паспорта вiн сторiнок
“Отнюдь” поганити не дав.
Нi тризубцем - серпа замiна,
Анi словечком “Україна”.
Хто слухав кока i мовчав,
Хто щось йому вiдповiдав,
Iнший ваги не надавав,
Вважав, гучить пусте барило...
Аж раптом в морi заштормило
Видать, розгнiвався Нептун.
I ми в французький порт Iрун
Зайшли перечекать негоду,
Не вiдаючи про пригоду,
Яка там у найближчий час
Спiткати мала кока й нас,
Пригода дуже характерна.
Якi укинеш в землю зерна,
Такi й поспiють в урожай.
Що сiятимеш, те й збирай.
Це мовиться алегорично.
В порту французькому практично
Ми вбачили, як принцип цей
Спрацьовує серед людей.
Мiж рiзних кораблiв загалу
Провiв нас лоцман до причалу,
Де кнехти, наче аркебузи.
I, розумiється, французи
Питаються: “Ви iз Одеси -
Якi ж у вас тут iнтереси?”
Вiдповiдаємо: “По фрахту”.
А я додав: “У мою вахту
Бiскай став дуже хвилюватись.
Шторм вимусив зайти, сховатись”.
- Ви руссiон чи, може, нiмцi?
Вiдказуємо: “Українцi.
У нас своя тепер держава!”
- О, українцi - iнша справа!
Французи миттю прояснiли,
Ожвавились, загомонiли:
- Ми, мiль пардон, до руссiон
За нинiшнi дiла їх в Чечнi
Не друзi, як колись, сердечнi,
А маємо претензiон!
I плюнув та розтер ногою.
А другий показав собою,
Мов руссiон за комiр брав,
Та ще й колiном в зад пiддав...
Вiдтак пускали нас у мiсто -
Товарiв заваль, дуже чисто, -
Гуртом ходили й поодинцi...
Ми всi там стали українцi!
Ба, навiть кок наш - псковитянин -
Боживсь, що вiн є подолянин.
Це не “цыбуля вместо лука”,
А, бачся, зовсiм iнша штука.
ЧИ ВАРТ БУЛО ПЛЕСКАТИ?
Слова Леонiда Кучми про можливiсть
надання росiйськiй мовi статусу офiцiйної,
сказанi пiд час iнаугурацiї, частина депутатiв
Верховної Ради зустрiла оплесками.
Чому плескали депутати?
Не всi, на щастя, нi, не всi.
Та тiльки майже пiвпалати!
А, може, бiльше?.. Носiї
Народу дум теоретично,
Його одвiчних сподiвань,
Ним обранi, мабуть, практично,
Байдужi до його бажань.
Однi, свою забувши мову,
Засвоїли так-сяк чужу.
Такi “не дедовскому слову, -
Одверто кажуть, - я служу.
Зачем мне, взрослым, браться снова
Учиться, от чего отвык,
Когда есть прочная основа -
Объединяющий язык?!”
А другiї - не українцi,
З етнiчних вихiдцi меншин,
Однак в країнi не чужинцi,
Також за офiцiйний чин
“Всеобщего”, який вiками
З собою нiс сваволю, гнiт...
Лише недавнiми роками
Немов притишив хижий лiт.
Останнє уважає прикрим
I той, i iнший холощiй.
Мене там не було, я б крикнув:
“Та схаменiться ви мерщiй!
Невже так прагнете ви, першi,
Рабами i надалi буть?
А другi? Сунете у вершi,
В сiльця отi, що ними путь
До волi гнанiй Українi
Обсаджували не один
Буремний вiк - те ж роблять нинi -
Iз дружнiх буцiмто причин.
Я на екранi бачив: вдячно
В урочистий, бентежний мент
Словам, що, може, необачно
Промовив другий президент,
Аплодували депутати.
Ще вiдгук оплескiв не стих.
Чи варто ж їм було плескати?
Подумать має кожен з них.
НА КОЛИШНIМ ЛЕТОВИЩI
На колишнiм летовищi викопали став.
Пiлот до водосховища пiдiйшов i став.
Уявив злiтнi дорiжки, гуркiт лiтака -
Тут на це нiщо i трiшки вже не натяка.
Пригадав, як вилiтали у тяжкi бої,
А назад не всi вертали, далебi, не всi...
Хлопцiв пригадав веселих,
що лежать в степах,
По мiстах, дорогах, селах
їх священний прах...
Над колишнiм летовищем водна каламуть
I рибалок збiговище - коропи клюють!
“Дай Бог людям, щоб вловили, -
зичить ветеран, -
Юшки доброї зварили немалий казан.
Духовитої iз сiллю, з ситих коропiв,
Як варили на дозвiллi опiсля боїв
Запорожцi по ставочках, плавнях, комишах,
I гуляли у шиночках ворогам на страх!”
На колишнiм летовищi повноводний став.
“Бо маємо становище, коли мир настав.
Мир настав i Україна - вiльна сторона.
Жданая вiками змiна сталась: ось вона,
Не чужа - Своя Держава! - прошептав вояк,-
За СВОЯ вовiки слава, та чи справдi так?
Чи, бува, не одурили знов пiдступно нас?
Видимiсть лише вчинили... у який-то раз?
Чи не рано з летовища утворили став?
Мо, ще будуть бойовища?” - сам себе питав.
Очi спрямував до неба, подумав, сказав:
“Нi, летовища не треба, нехай буде став!
До державностi най ляже не насилля шлях.
Щира праця його вкаже, а не кровi жах.
Вирушають най обранцi у буремну путь -
Не у вечерi, то вранцi розуму дiйдуть”.
Над колишнiм летовищем котить хвилю став,
Пiлот над водосховищем в задумi стояв.
УКРАЇНСЬКIЙ ПIСНI
Пiсне рiдна, щиромовна,
Пiсне українця,
Злотом слова, спiву повна
По самiї вiнця!
Споконвiк тебе плекають
I мiста, i села,
Бо й журливую кохають,
I ту, що весела.
Вiд дитячої колиски,
Вiд люлення мами
Ти, як ложка бiля миски,
Повсякчас iз нами.
Смуток, тугу розвiваєш
Лихої години,
Живу радiсть окриляєш
Погожої днини.
Ти не завдавала зроду
Бiдаковi болю,
Закликала до походу,
До борнi за волю.
А тодi, коли жалiбна
Путь людинi слалась,
Все одно була потрiбна,
З живими лишалась.
Пiсне рiдна, щиромовна,
Пiсне українця,
Злотом слова, спiву повна
По самiї вiнця!
Споконвiк тебе плекають
I мiста, i села,
Бо й журливую кохають,
I ту, що весела.
СОПIЛКА
Ця сопiлочка з калини
Чернiвецька, з Буковини.
Вона грає i гуде,
Пiсню прялочки пряде.
Шелестить листком тополi,
Жебонить струмочком в полi,
То запрошує до танку.
То, мов пташка на свiтанку,
Потiша безжурним свистом.
То розсиплеться намистом,
Застрекоче, наче коник,
Зателенькає, мов дзвоник.
I весела, i гучна,
I лагiдна, i журна...
Нi до кого не байдужа,
Всiм подобається дуже.
Бо не марно на калинi
Виростала в Буковинi.