Атмосферний тиск

Чому немає світла в порожнечі?..
Останній звук поглинула пітьма.
Минуло кілька діб з моєї втечі
У вакуум усміхнених примар.

Традиції наклали свій відбиток,
Екватором розділюючи світ.
Безбарвне джерело не знайде виток,
Електромережа — не знайде дріт.

Негода ятрить атмосферні рани.
Естети не виносять запах хмар.
Мабуть твоє тепло потроху тане,
Аж поки не розчиниться у пар.
Єдиний слід. Єдиний та останній...

Фарби чи барви

фарби чи барви... однаково, що
світ кольоровим зробило віднині.
протяги, промені... сніг, що зійшов,
цівкою бруду стікає по глині.

і розфарбовує скельця душі
наче великі розплющені очі.
ти ще ЖИВЕШ? чи усе вже ПРОЖИВ
й лінію долі змінити не хочеш?

очі ховають в зіницях стрілу,
не випускаючи навіть назовні.
просто тримають натягнутий лук,
не довіряючи янголам вповні.

реiнкарнацiЯ

проковтнувши повітря, життя забивається в кут.
залишаючи осінь, я дихаю менше і глибше.
твої нерви міцні, наче цей не розкудланий джут.
а на серці сліди від тортур невблаганної тиші.

завтра буде сто років, як море поглинуло смерть.
принесу тобі в мушлі світанок нової епохи.
і затерпнуть слова у кімнаті, заповненій вщерть
міріадами реінкарнацій, легкіших за порох.

звук розірве мене на уламки порожніх думок,
що покриють неоновим пилом всесвітню журбу.
попрощаюся мовчки з тобою, натисну курок.
і воскресну в очах немовляти на сьому добу.

Знову у небо дивлюся…

Знову у небо дивлюся,
Чуєш мене, Мій Боже?
Тихо Тобі молюся
Словом своїм кожним.

Мрії мої — химерні,
Думи Твої — вічні.
Знаючи це достеменно,
Я не впадаю у відчай.

Слово Твоє тверде:
“Єдність — велика сила”.
Хай на серцях ствердне,
А не розсиплеться пилом!

Нам не завжди доречні
Прояви антагонізму
Й інших сучасних течій
Псевдопатріотизму.

Батьку Небесний, бачиш,
Гасне єднальний вогник.
Тому земля ця плаче
І зацвісти не може.

Попелом сварок вкрита,
Душі — слабкі від спраги.
Хоч колихає вітер
Жовто-блакитні стяги...

Я тримаю цей свiт

на покинутій площі
лежить нерухоме каміння
я годую пташок
що назавтра загинуть від кулі
розлітається попіл
а звуки затерпли в горлянці
вітер тихо сміється
гойдаючи сіре повітря
стискаючи крони дерев
та вплітаючи чорні стрічки
у моє неслухняне волосся

і лишається тиша
яку вже не зрушити хвилям
ти напевне забув
як воскрес серед білих пустель
простір звузився в розмір пташини
в розкритій долоні
я тримаю цей світ
а чи він ще тримає мене?

Шепіт

прихились до землі,
щоб почути у вітрі мій голос
і співи цикад
між тендітним цвітінням дерев.
прихилися на мить,
щоб нарешті забути про гордість.
чуєш шепіт трави?
то до тебе мій спів долинав.
видихай це повітря,
аби не осіло в легенях
жовтим зоряним пилом,
що з неба в траву опада.
зачерпни із ріки мою кров,
та коли її вип’єш,
не кажи,
що це просто вода...

звуки на паперi ледве чутні

Вірші — це невдалі спроби самогубства.
Андрій Любка

звуки на папері ледве чутні.
день конає в сутінках повільно.
голос заповзає, мов отрута,
у мої важкі та чорні хвилі.

почуття, загострені до болю,
протинають це густе повітря.
хмарам надають червоний колір,
та крадуть із серця всю довіру.

протягом задмухує світильник,
лезо спочиває біля шкіри.
на руці давно не йде годинник.
краплі крові падають на килим.

наче кадри зі стареньких плівок
в голові проносяться картини.
тільки шкода, що останній знімок
міцно оповитий сивим димом.

Нi, не можу вгадати...

Ні, не можу вгадати слова, що сумісні з життям.
Як не можу вгадати, ЩО втрачу (допоки не втрачу).
Що лишається в полум’ї речень — лиш попіл, а ТАМ
Там, між іншим, хтось в жертву приніс свою вдачу.

Не зійдуться стежки на шляху, що давно вже веде
У безодню, де сенсу немає, а звуки — нечутні.
Де у безмірі виміру лиш безпорадність гуде,
Й чорні хмари жене у СВОЇ небеса каламутні.

Неспроможність могти — тільки вступ, бо попереду — зміст.
А сприятливість долі — химера, не варта уваги.
Ми належимо ТОМУ, до чого вже маємо хист,
Тож облишимо втому й шукаймо джерела наснаги.