Мені, як і Вам, достеменно зрозуміло, що ці вірші — не висока поезія. Та вони виникали, як спалах емоцій, у якісь надзвичайні хвилини. За ними — постаті рідних, друзів, колег, учнів, студентів. У них — любов до єдиної доньки і гордість за внука. У цих невмілих, але щирих рядках — вогник довір’я, подиву, щастя.
Шкодую за тими, що втрачені. А ці, що збереглися, зігріватимуть мою душу у час ностальгії. Ностальгії за неспокійним, але таким прекрасним минулим.

Сповідь

Це уві сні чи, може, наяву
Я в Севастополі омріянім живу,
І море плещеться і горнеться до ніг,
Розгонить смуток, навіває сміх.

Дельфінів пара мчиться до людей —
Хіба забуть мені танок оцей?!
І нім — шалена пристрасті краса
Й буяння волі, що сяга під небеса.

Застиг, мов страж, величний Херсонес.
Очей не зводить з моря чи з небес?
У нім — магічна сила й таїна,
Ніким ще не розгадана вона.

В цім місті — краща подруга моя,
І учнів гомінких нова сім’я,
І білі лебеді, що вийшли до людей,
І марево твоїх ясних очей…

Це уві сні чи, може, наяву
Я в Севастополі омріянім живу,
І море плещеться і горнеться до ніг,
Розгонить смуток, навіває сміх.

12.12.1997

Стежина до храму Лесиної душі

Я в серці маю те,
Що не вмирає
Леся Українка

А що є вічним в серденьку людини?
Читаю перший вірш Лесі-дитини:
До волі прагне зболена душа,
Лише надія путь їй прикраша.

«Contra spem spero!» — виведе рука:
Така жадоба творчості палка.
І слово стане мужністю й мечем,
Вогнем досвітнім й посестри плечем.

Про що мені сопілкою співа
Ота волинська пісня лісова?
Що все живе: і дуб, і зерно,
Що гріх — життя прожить мізерно,

Кохання розтоптати цвіт,
Нарушить батьків заповіт,
В собі самому пісню вбити, —
І вовкулакою завити,

Що храм святий душі людської —
Це вічне прагнення до волі,
Натхнення, пісня і краса,
Що хоч і вмре, то воскреса…

1998

 

Ти — єдина…
Посвята дочці до 17–річчя

Вже 17 років за плечима…
А здається, недавно зовсім
Я збиралась в родильний будинок —
І мене проводжала Осінь.

І очима, ще повними болю
Дивувалася, милувалася
Я своєю маленькою донею, —
Серце радістю наливалося.

Осипав хризантемами тато,
Ніс в обіймах на «сьоме небо»…
Добрих спогадів так багато,
Та сьогодні про це не треба.

Вже 17 років за плечима,
А здається, недавно зовсім
Я замріяними очима
Милувала тебе в ту осінь.

Ми такими були невмілими,
Що боялись тебе купати,
Що тільце твоє тепле, крихітне
Не рішалися сповивати.

Та з тобою росли, мудрішали,
Від хвороб рятували, від стужі,
Вчили бути з людьми добрішою,
Й працьовитою, й небайдужою.

Тобі, доню, 17 років,
Помічниця уже, нівроку,
Та немає мені спокою,
Лину думкою скрізь за тобою.

Пагінець нестійкий і зелений,
Що так схожий на Нього й на мене,
Ти — єдина моя надія,
Мої спогади, мої мрії…

14.11.1987