Країна Сонця і Блакиті

Україно! Моя Україно!
Рідна ненько моя! Люба мати!
В серці завше лиш ти, до загину.
В світі кращої годі й шукати.

В тобі сила звитяжна, козацька,
Й предковічна, шляхетная слава.
В тобі гордість прадавняя княжа,
Найславетніша мужня державо!

Ти у кожній біленькій хатині
І у пісні, що лине із поля.
Ти в святковій, до церкви, свитині.
Рушничком ти простелена доля.

Я з тобою назавше й щомиті.
І в думках, і у мріях з тобою.
В найщирішій до Бога молитві
Ти зі мною, у кожному слові!

Твоя радість — в усмішці дитини,
Твоя гордість — засіяне поле,
Твоє щастя — велика родина,
Твої сльози — то гіркий Чорнобиль.

Я ж для тебе у Бога благаю
Лише сили, щоб стійко триматись,
Мій чарівний, калиновий краю!
Тобі цвітом вишневим пишатись.

Тобі ряст зелененький топтати
Від світання і до смеркання.
Тільки росами вранці вмиватись,
Не гіркими сльозами відчаю.

Хоч у світі є й інші країни,
Й кожна Ганна по-своєму гарна.
Найтепліше ж у рідній хатині.
Там, де небо високе й безхмарне.

Там, де зорі вечірнії сяють,
Там, де місяць яснесенько світить,
Там, де завжди на тебе чекають,
У країні Сонця й Блакиті.

Євгенія Дробиш,
учениця 11 кл. гімн. № 2

Хто ми в цьому світі?
(вірші-медитації)

Тролейбуси життя ідуть наскрізь,
над морем темним, і крикливі чайки
нам кидають в криві обличчя вісь
півоберту чи долі, чи шахрайки.

Чи благодійна пам’ять поколінь?
Пульсація рушійних прокламацій?
(Щоденно і щонощно чую вий —
б’є в скорні багатоголосся націй).

“Шахрайко-доле!” — ниють помилки.
Нас звинувачують у космополітизмі —
Чи в націоналізмі, навпаки...
Усе подібне. Краще б — у цинізмі.

Неусвідомленість у побуті ідей —
збивають з ніг інформаційні хвилі,
і вседозволеність під гаслом “апогей” —
і неможливість стати більш щасливим,

ніж ті, що жили сто літів назад,
і більш нещасним — за хвилину поспіль.
...Це рукавичка, виклик, маскарад —
пани ми своїх доль, чи лише гості?!

Адже ми в змозі, ми насправді в змозі
зростить живу та непохитну міць.
І рухатись вперед, і на порозі
новітнього зробити крок увись.

Злетіти –як оті крикливі чайки,
кричати — і від щастя й від страхіть.
І перекреслити напівправдиві байки
про мороки теперішніх століть.

Ми є ткачі найвищого ґатунку,
а для фатуму — й шахраї, й творці.
Червневі діти, діти перевулків,
химерної свободи ми митці.

Ледве помітне, майже невідчутне —
мільйонів душ приглушене биття.
В об’єднанні — не дієслово “буде”,
а “є” — вже має право на життя.

Ми разом, хоч із зовні й одинокі,
ми — ті, хто прагнуть. Фракція мети.
А Україна — птиця синьоока —
то мирне поле. Ми — “перекоти”.

Тролейбуси життя прямують наскрізь,
і традиційно непохитна вісь,
і лютий цідить сніг у море навскіс,
немов на дні бажає зберегтись.

 

Доборолися

на міні-мітингах — перевернутий прапор
не вистачає зверху зверхнього напису
“доборолися” — до дикої люті. Натовп
гідний карикатурного нарису.

“Доборолися”: до “Поглядите,
к нам приехала девочка из Украины”,
до інстинкту червоніти —
густо, щоразу, як чуєш “Повинна!”

Самовизначення українців
не виростає — з вміння природного
не затнувшись, мовити: “паляниця”,
а від загального, народного

лиха. Поборемо? як заповів Кобзар?
джерела — та не симптоматику,
як завжди. поборемо? щоби казать:
із гордістю: “ми — алогічне диво проблематики,

полеміки між гарним і розумним,
приниженим і тим, хто правий — більше,
(правість — по-оруелівськи)”. Нумо!
Зробімо ж добре, бо гірше нікуди.

Яна Слємзіна,
учениця 11 класу ЗОШ № 37

 

 

Що для нас є найбільшим скарбом?

Що для нас є найбільшим скарбом?
За що ми боремось в житті?
Як не прожити його марно?
Де місце істині простій?
Коли для нас настане вибір —
Що краще — статки чи душа?
Хто вирішить — лишитись вільним,
Зоставшись майже без гроша?
А хто, не вчувши голос правди,
Піде бездумно в небуття —
Отримає безмежні статки,
Натомість втратить сенс життя?
Відповісти ж нам, як вчинити
Не здатен жоден з мудреців,
Бо без грошей не можна жити,
А маючи їх — й поготів.
Тож, як чинить? Знайти де сили,
Щоб відповісти за всіх нас?
І як в минулому чинили?
Хто дасть поради нам крізь час?
Шевченко, Фет, Твен, Кіплінг, Гейне…
Не має список цей кінця —
Перелік тих, кому брак грошей
Став поштовхом в нове життя,
В думках людей їх будуть знати,
Як тих, хто жив, як уві сні…
Адже їх твори теж крилаті!
Не мають рівних у красі.
А хто згадав би батька Фета —
Нестерпного багатія?
Без сина — блудного поета
Він канув би у небуття…
Ще в Греції Античній дбали,
Щоб людство не забуло тих,
Хто власні голови поклали
В боях минувшини страшних.
З тих пір ми вже не забуваєм,
Про тих, хто мертвий.. . Ні ! Живий!
Бо ж їхній подвиг пам’ятаєм!
Бо кожен з них для нас — святий!
Але забули тих, хто зрадив.
Тих, хто не вмер — та ще живий!
Хто на колінах без відрази стояв,
Той гірший від помий!
Отож, життя важливіш статку,
Бо гроші — папір лише і фальш,
А істина в душевному достатку,
В житті, що безмежне в кожному із нас.

Велична муза

Вона прийшла — велична муза
На крилах вічності й думок.
У безкінечності, у русі,
Відкривши розуму замок.
Вона явилась — світло денне
вмить стало грати, як вогонь,
І неба синява буденна
перетворилась в дивний сон.
У ньому солов’ї з дитинства
співають лісові пісні,
сміється радісно хлопчисько —
нема турбот, думки ясні.
Сусідські яблука вже спілі,
налитий медом Божий дар.
Лишень одна у хлопця мрія —
відкуштувати дивних чар.
Немає ні проблем, ні мари —
Лишень є віра в чудеса.
А їх навколо так немало
і в цьому світу вся краса.
Прокинувшись від сну чудного,
я усвідомив ціль життя.
Не зрозумів лише одного :
Тим хлопчиком у сні був я?
Чому ж у цьому дивнім світі,
де кожен має все в житті.
Я прагну для душі спокою
й сусідські яблука смачні.
Дитинство — час, що не вернути,
але для кожного із нас
ті дні, що розум не забуде
цінніш за золота запас.
Душі знайти дається право
куток для вічної краси.
О музо! Вічна тобі слава
За те, що робиш з нами ти.

Дмитро Кисельов,
учень 11-А класу ЗОШ № 37

 

Мій Севастополю!

Де сріблиться моря горизонт,
Де сміється сонечко з небес,
Там прекрасне місто, наче сон,
Дав йому початок Херсонес.

Серед білих мармурових скель
Серед стін задумливих ялин,
Серед кримських степів і пустель,
Ти — оаза, ти такий — один!

Синє море, неба голубінь –
Казки світ живе в тобі однім,
То зростай і завжди молодій!
Севастополь — місто моїх мрій!

Ксенія Пашина,
учениця 8 класу школи № 31

Моя Батьківщина

Що може бути кращим за свій край?
Поля, ліси, і гори, й Чорне море…
Не знайдеш ти такого, так і знай,
Хоч обійди усі земні простори!

Ось колоситься нива золота,
Зливаючись із куполом небесним.
Це прапора вкраїнського краса
Вбирає в себе кольори чудесні.

І соловейко у весняному гаю
Заманює своїм солодким співом,
І душу мою світлу, молоду
Наповнює отим великим дивом.

Те диво в нашу пісню перейшло,
Якою Бог нагородив Вкраїну,
Щаслива я: мені життя дало
Таку красиву вільну Батьківщину!

Катерина Лазаренко,
8 клас, гімназія №8

 

Існує ось таке переконання:
Що Україна — не країна,
А одне зітхання.
Не знаю гірших помилок
За все життя.
Це ж Україна! Батьківщина наша!
Любіть її до забуття!
Бува нерідко:
Люди помилитись можуть.
Та не настільки ж помиляйтесь, Боже!
Можливо, я ніхто.
Я менш, ніж комашинка в світі.
Та ви хто? Хто ви? Хто?…
Та ви не любите всіх тих, чиї ви діти!
Пишу натхненно ці рядки,
(вони самі виходять з-під руки).
І не соромлюся того,
Що люблю …

Оксана Кучурка,
учениця 5 кл. гімн. № 7

Не діліть Україну…

Україно! Твоєю красою
Я захоплена, чуєш, з дитинства:
Море Чорнеє зір мій ласкає ,
А у серці — природа волинська.

Все злилося, змішалось в любові:
Крим, з Волині бабусина казка…
Це моя Батьківщина велика.
Дай їй, Боже, Господньої ласки!

Щоб звучало вкраїнськеє слово,
Котляревським промовлене палко;
Щоб Шевченкові думи витали,
Йшли до серця великим нащадкам.

Сонце правди, світи в наші душі!
Хай дитя України сміється,
Хай щасливою буде матуся,
І життя, наче пісня, поллється.

Не діліть Україну, благаю!
Ми єдині, ми нація, нарід:
Я волинське коріння маю,
Хоча юнню в Криму розцвітаю.

І люблю до нестримного щему
Ту калину в бабусинім гаї
І бурхливі хвилі прибою
В Севастопольськім ріднім краї.

Як же серцю не розірватись,
Коли чуєш зневагу до роду,
До історії, правди, мови
Мого діда, бабусі, народу.

Не діліть Україну, благаю!

 

Будь безсмертною, рідна Вкраїно!

Дужий вітер летить із вершин
І вільно гуляє в долині,
Він дерева згинає до діл
І знову в простори лине.

Сонце світло ясне розлива,
Пригортаючи все до себе,
Ніби золотом землю вкрива,
Що всім серцем прагне до  неба.

Вічні гори мовчазно стоять,
Адже бачили й радість, і горе,
Ніби хочуть спокій усім дать,
Захистить від бур і негоди.

Дужий вітер летить із вершин
І вільно гуляє в долині,
Гарна земле, живи до сивин,
Будь безсмертною, рідна Вкраїно!

Яна Плехович,
учениця 9 кл. гімн. № 8

 

Spero meliora
(лат. сподіваюсь на краще)

У кожного в житті є мрія:
Хтось думає про гроші і красу,
Хтось вже давно бажає бути вільним,
А дехто каже: «Я нічого не прошу».

У всіх людей думки різняться,
Але десь там, у глибині душі,
І кожен з нас бажає просто щастя…
Чи, може, то думки лише мої?!

Я часто бачу сон, такий яскравий,
Спокійно й тихо в ньому навкруги,
І вітер дме в лице ласкавий,
І десь далеко всі мої думки…

У тому сні людей багато — всі щасливі,
Немає сліз й в моїх очах.
Я знаю, що видіння ці — не просто мрії
І що майбутнє щастя не лише у снах.

Я знаю, що настане день — і буду посміхатись,
Не буду більше я на самоті,
Не буде більше доля з моїм серцем гратись,
І буде добре все в моїм житті.

Віра Вакарь

 

 

Ніч над містом

Таємні подихи природи
Пересувають в небі хмари,
Серед зірок у хороводі
Танцюють загадкові мари.

То злобно місяць заховають,
То виплюнуть його байдуже.
А у будинках спочиває
Вчорашній день, втомившись дуже.

Навколо тиша чорнокоса
Панує — господиня ночі.
І світять всім, кому не спиться,
Її чарівні зорі-очі.

Євгенія Атрохова