Омельченко Лілія Володимирівна — народилася 6 лютого 1977 р. на Херсонщині, закінчила українсько-історичне відділення факультету української філології ХДПІ. Переїхала до Севастополя в 1998 році. Працюю в білінгвальній гімназії №2 тринадцять років. Захоплююся поезією Ліни Костенко, Олександра Олеся. Люблю гори, море, подорожі.
Мій ідеал життя
Мій ідеал життя — це мама й тато
в дітей своїх закохані повік.
Мій ідеал життя — біленька хата
і сіруватий цегляний поріг.
Мій ідеал життя — висока стріха,
Де сонце в мою душу загляда.
Мій ідеал життя — це пісня тиха,
яку заводить мама на свята.
Мій ідеал життя — дитячі роки,
Які щоночі бачу уві сні,
Мій ідеал життя — це босі ноги
І відчуття ще свіжої стерні.
Моє життя — це спогади і мрії,
Минуле із майбутнім розійшлись.
Та сьогодення сповнене надії,
Що ідеал знайду іще колись...
Вчора
Так солодко і ніжно,
Ти цілував вуста,
Ти був зі мною вчора,
Мене не відпускав,
Тримав в міцних обіймах
Палких і ніжних слів.
Ти був зі мною вчора
В країні моїх снів.
Так п’янко й незабутньо
Мене в ту ніч кохав.
Ти був зі мною вчора
Й навіки... Обіцяв,
Що більше не покинеш
ніколи вже, ніколи!!!...
Холодна моя постіль.
Ти був зі мною вчора.
Зустріч
Ти — промінь сонячний, що кров мою бентежить.
Ти — гомін неба, подих вітру і степів.
Щасливе серце, що тобі воно належить.
Щаслива я, що ти мене зустрів.
Живу тобою, і в тобі, але без Тебе,
Розлука довга моє серце розрива.
Але чекати я повинна, мені треба
Чекати й вірити, бо цим лиш я жива.
Печалі й сльози, що від тебе їх ховаю
В дощові краплі я, знесилена, ввіллю,
І крикну світові, що так тебе кохаю!
Й твої жалі надвоє розділю.
Спогад
Туманять сльози мої очі,
І в серці моїм смуток знов,
Коли пригадую ті ночі,
Той місяць, зорі... Стигне кров,
Коли згадаю твої руки,
Уста, і погляд, і... Любове,
За що, скажи, мені ці муки
Переживати знову й знову?!
Я пам’ятаю синь світанку
І пахощі духмяних трав,
Там, де ходили ми до ранку
І тільки місяць нам сіяв.
Я забувала, що існують
Крім нас ще люди на Землі,
Коли зливались воєдино
Твої уста й уста мої.
У всій Вселенній тільки двоє
Цих ранків бачили красу...
Тепер страждає серце моє.
В душі печаль, в очах лиш сум...
Осінь
Червоне листя падає під ноги,
І хміль весни забуто вже давно,
Давно забуто літню насолоду,
Гіркої осені я п’ю сумне вино.
Дощі шумлять за вікнами моїми,
Чекаю я, хоча надій нема,
Чекаю я так тихо і наївно,
Напившись мрійливо-осіннього вина.
Ти не прийдеш, і я не повернуся —
Дві долі наші знову не з’єднати.
За твоє щастя Богу помолюся,
І буду так, як і колись, чекати.
Відчай
Сіра й тиха безодня відчаю
Заглядає в моє вікно.
Я назавжди тебе втрачаю,
Я втрачаю тебе давно.
Сіра й тиха, безлика пустеля
Оселилась в моїй душі.
Ідуть часто в моїй постелі
Краплі-сльози — сумні дощі.
Сірі стіни впиваються в душу,
Вже несила мені далі йти,
Вже несила жити, та мушу
До кінця я свій хрест нести.
Та без тебе жити — то мука.
Сірі будні щодня минають.
Сіра музика й сірі звуки,
І слова посіріли навіть!
Море
Ласкавим і тихим,
Лагідним буває.
На хвилях біленьких
Вітрильник гойдає.
І пестить, цілує
Крихке узбережжя..
Яке ж воно вільне,
Яке незалежне!!!!
Буває невпинним —
Воно є — стихія!
То бореться з вітром,
Від сонця ж бо мліє!
В грозу небезпечне,
Все робиться сірим.
З дощем виливає
Усі свої сили.
У шторм — воно грізне,
Громівки кидає...
Та все ж я ньому
Рятунку шукаю.
Танго
Це аргентинське запальне цунамі,
Що на путі не знає перепон.
Це мова пристрасті, що виникла між нами.
В одному слові — почуттів мільйон.
Двобій кривавий, де немає жалю.
Це ритм сердець, що б’ються в унісон,
Мова вогню і ніжності, й печалі.
В одному русі — почуттів мільйон.
Хитка, як тінь, в обіймах цього танцю
я неймовірна і зваблива, наче сон,
Танцюю пристрасне, жагуче своє танго.
В одному ритмі — почуттів мільйон!
Поєдинок
Слова летіли мітко, наче стріли
І вже спливала кров’ю твоя ціль,
Тебе спинити вчасно не зуміла,
Ти сам спинитись вчасно не схотів.
Твої слова болючі і криваві
Впивались в серце, наче гострий ніж.
Вони вбивали, хвилі не давали,
Щоби піднятись і вдихнути лиш.
Горіли очі, болем наливались,
Сльозами дощ котився по вікні.
І впала я, хоча ніколи не здавалась..
І руку ти не простягнув мені...
І руку ти не простягнув мені
чи є межа у болю, у страждання?
чи є межа у відчаю, у сліз?
ти був єдиним щастям і коханням,
ти був для мене цілий білий світ!!!
ти був, як мрія, ніжним й недосяжним, .
ти був, як щастя, що не має меж.
жила окрилено і сліпо, й неуважно
набудувала я собі піщаних веж.
жила душа у вежі із ілюзій,
наївно-ніжно дожидаючись весни.
знайшла я душу у брудній калюжі,
яку залишив твого серця сніг.
тепер до серця до твого не притулюся,
немає в ньому ні кохання, ні мене.
на ліжку тихо у клубочок я згорнуся,
бо й ліжко стало, наче крига , льодяне.
буденністю розчавлено надії,
зерно кохання на камінні не зросте,
душі промінням сонця не зігрієш!
Тепер я знаю, що життя не є просте!!
Вірш як подяка за неймовірну побачену красу
Жінка, як квітка,
Така ж неймовірна —
Буває тендітна,
Домашня і вірна.
Буває така
Екзотично-сліпуча.
Образиш — як кактус
Відразу колюча!
В ласкавих руках
Вона ніжна фіалка.
А маком розквітне —
Кохаєш як палко!
Красою троянди
Яскраво буяє.
І проліском білим
Весну сповіщає!
Яка ж вона, жінка?
Як доля, терниста!
Міцна і терпляча,
Мрійливо-імлиста!
Кохано-прекрасна!
Жадано-жагуча!
Щасливо-нещасна!
Твоя! Неминуча....
Тоді вона Жінка
Як квіткою пахне,
А це — від любові.
Всю душу розчахне
І думки медові
Той спраглий відчує
Проллються любов’ю.