Світлана Миколаївна Войтюк (Бондар) народилася 1 листопада 1951 р. в Одесі.
Ще навчаючись у школі, почала писати вірші. Після закінчення Миколаївського педагогічного інституту викладала українську й російську мови. З чоловіком (морським офіцером) багато подорожувала. 7 років жила на Півночі. Але найулюбленішими залишилися два міста: Одеса й Севастополь.
Довгий час працювала в севастопольській середній школі №31.
На творчість бракувало часу, але декілька разів друкувала вірші в севастопольських газетах; видала книжку «Свято в школі».
Зараз, коли вийшла на пенсію, з’явилося більше вільного часу. Зібрала вірші різних років і відчула потребу в тому, щоб люди їх читали. Євген Маланюк говорив про поезію як про особливу форму енергії. Дуже хочеться, щоб читачі відчули світлу енергію любові, яка здатна зігріти душу.
Душа голосна України
О мово моя, душа голосна України,
Коли тебе чую, зі мною говорять віки.
Була ти і є, як сонце, як мати єдина
Тебе прикрашають, відточують бистрі роки.
Ти мов діамант: яскравий, розкішний, чудовий,
В полон забираєш чаруючим сяйвом своїм.
До серця доходить твоє материнське слово
І шляхом любові ми разом крокуємо з ним.
Пройшли ті роки, коли без вини винувата
Чекала ти волі і бачила праведні сни,
В яких Україна свободна, нова, багата
Гордилась тобою, співала пісні чарівні.
Збуваються сни, прокинулась спляча красуня,
Калиновим цвітом її червоніють вуста,
У коси вплела пісень барвінкове відлуння,
Пішла до народу і мудрість свою понесла.
Букет поезії духмяний
Лесі Українці
Твоє ім’я як пісня ллється… Леся…
У ньому шум колосся і дібров.
Пташина пісня десь у піднебессі,
Краса і ніжність, мудрість і любов.
А у віршах міцна духовна сила
І заклик до високості життя,
Яке ти так захоплено любила,
Що поборола навіть небуття.
Твій образ чистий, високодуховний
В серцях живих зостався назавжди.
Поезії букет духмяний повний
На добру згадку залишила ти.
***
Лесі Українці
З портрета дивишся у вічність,
Струнка, тендітна, ніжна пані.
В очах застигла непохитність…
Де брались сили ті незнані?
Хто помагав тобі, поетко,
Долаючи страшенні муки,
Йдучи через хвороби пекло,
Поезії почути звуки?
Ішла стежинами планети
І мала «те, що не вмирає»
Тому через років замети
Свята Любов твоя витає.
Сама ти вийшла проти бурі,
Не побоялась злої сили,
Бо на земній живучи кулі,
Небесний світ в душі носила.
Любила палко Батьківщину
На честь її себе назвала
І не знайти тепер людину,
Яка б ім’я твого не знала.
Ти залишила дивоцвіти —
Свої поезії чудові.
Вони, немов духмяні квіти,
Цвітуть у нашій рідній мові.
Земний уклін
Присвячено Олені Телізі
Серпанком часу оповитий
Твій образ, ніжний і святий.
Фашистським катом не убитий,
В серцях людей завжди живий.
Хіба Добро убити можна?!
А Справедливість? А Любов?
І Істина непереможна,
Тому ти з нами, люба, знов.
Спокійних днів не захотіла,
Бажала повного життя,
Байдужість теж була не мила,
Як сірої нудьги виття.
Боролася за незалежність,
Щоб Україна розцвіла.
Не думала про обережність,
А до мети сміливо йшла.
Пройшли роки, розтала крига.
Країна вільна і нова.
Подяку шле тобі, Теліго,
В народі вічно ти жива.
В моїй душі відлуння ритмів,
Суворих, лагідних, ясних.
Вони такі знайомі, рідні,
В полоні віршів я твоїх.
Тобі доземно уклонюся
За щирість слова, за любов.
Із джерела твого нап’юся,
Відчую радість знов і знов.
Перед портретом Кобзаря
Перед портретом Кобзаря
Я хочу стати на коліна,
Сказати, що зійшла зоря
І стала вільною країна.
Хоч і нелегко живемо,
Проте будуємо державу,
Всім нашим ворогам на зло
Повернемо минулу славу.
Здобутки гордих козаків
Хай прикладом великим будуть.
За все вклоняємося їм —
Добра нащадки не забудуть.
І мова рідна оживе,
І розцвітуть міста і села.
Нам доля щастя поверне,
Життя хороше і веселе.
Перед портретом Кобзаря
Я хочу стати на коліна.
Сказати, що живе Земля
І пам’ятає свого сина.
Вічне слово
Нещодавно ми з сестрою
Завели розмову
Про прекрасну та співучу
Українську мову.
Я доводила сестричці,
Що не можна жити,
Якщо рідної своєї
Мови не любити.
Нагадала їй, як вчитель
Нас почав навчати,
Запитав: «Чи зможе вдома
Хтось допомагати?»
З’ясувалося, що наші
Батьки, українці
Мови рідної не знають…
Сором, аж по вінця!
Мі дізналися, що рідні
Ненечка і тато
Ухитрились свого часу
Мови не вивчати.
І тепер, коли держава
Стала вільна, нова,
Багатьом із українців
Незнайома мова.
Якось вголос почала я
«Кобзаря» читати —
Стали слухати уважно
Мої батько й мати.
«Почитай ще, — кажуть, — доню,
Думки гарні ллються,
Наче мрії чарівнії
Серця дістаються».
Та мелодія прекрасна,
Мудре, сильне слово
В їхніх душах відізвались,
Розцвіли чудово.
І читала я Шевченка
Голосно та дзвінко…
Думки наші поділяла
Леся Українка:
«Спочиваєш ти, наш батьку,
Тихо в домовині,
Та збудила твоя пісня
Думки на Вкраїні.
Хай же промінь твоїх думок
Поміж нами сяє, —
«Огню іскра великого»
Повік не згасає.
Щоб між нами не вгасало
Проміння величне
Ти поставив на «сторожі»
Слово своє вічне».
Крізь віки до нас летіло
Невмируще слово.
Леся висловила думку,
Як завжди, чудово.
З нами віршами своїми
Мудрі говорили.
Ми читали, міркували, —
От що зрозуміли:
Тільки люди, що шанують
Мову та державу,
Зроблять кращою країну
І здобудуть славу!
***
Історія — наука таємнича,
Сягає в різні роки і віки.
Вона, як існування світу вічна,
Вивчаючи її, мудрішаємо ми.
***
Наш Крим — частина України,
Коханий і чарівний край.
Душа у нього, як в дитини —
Прозорий чистий водограй.
Народів тут живе багато,
Але всім вистачить тепла.
Хай щастя знає кожна хата,
Щоб доля кращою була.
***
Дари добро
(учителю)
Делай людям добро — говорят,
И оно во сто крат вернется,
Возвратится к тебе назад,
В добрый дом твой, ка вихрь, ворвется.
И почувствуешь, как Любовь
Обоймёт тебя с нежной силой,
Ощутишь себя вновь и вновь
Молодой, озорной, красивой.
Коль по Заповедям живешь,
Даришь людям Добро и Знанья,
Все прекрасное отдаешь,
То получишь в ответ признанье.
Посмотри, сколько добрых глаз
На тебя устремили взоры,
Свет духовности не погас —
Этим светом согрета школа.
Невозможно здесь постареть,
Энергетика тут такая,
Что все время хочется петь,
И работать, не уставая.
***
Мій рідний край
Мій рідний край,
Свята земля,
Чарівна Україна.
Ти, ніби матінка моя,
Як сонечко, єдина.
Люблю твої поля, ліси,
Задумливі діброви.
Такої ніжної краси
Не описати словом.
Тебе хотіли, і не раз,
Поставить на коліна,
Щоб ми забули, що у нас
Є мова солов’їна.
Щоб підкорилися чужій,
Чиїйсь недобрій волі.
Та не вдалося силі тій
Позбавити нас долі.
Ти не змарніла від знегод
Принижувань і горя,
Бо був з тобою твій народ
І мріяв він про волю.
Так розцвітай моя земля
Прекрасна і єдина.
Моя любов, моє життя,
Велика Україна!
***
«Занимаются любовью…»
Кто такое выдумал,
Тот, на что угодно спорю,
Оную не видывал.
Спутал, видно, бедолага,
Грешное да с праведным.
Заниматься спортом надо,
Соблюдая правила.
Можно также заниматься
Разными науками,
Чем-то очень увлекаться,
Песнями иль трюками.
Но с глаголом этим славным
Сочетать не нужно,
То, что вечно будет главным:
Свет любви и дружбы.
***
ПОЭТЫ СЛЫШАТ ЗВУКИ МИРОЗДАНЬЯ
Поэты слышат звуки мирозданья,
К ним сквозь миры приходит вдохновенье,
И где-то высоко, на подсознаньи,
В тиши рождаются стихотворенья.
Они слетают образами сказок,
Сияньем чудным от Пера Жар-птицы,
Волшебным светом озаряя разум,
Чтоб в слове поэтичном воплотиться.
Такое слово в души проникает,
Сердца сильнее заставляя биться.
Оно запретов и границ не знает,
Частицей солнца греет и искрится.
Поэты слышат звуки мирозданья,
К ним сквозь миры приходит вдохновенье.
Вселенная им открывает знанья
Великой мудрости и озаренья.
МАМИНА ЛЮБОВ
Уже ніхто не зможе так любити
І не зуміє так, як ти, чекати,
Щоденно Господа за нас молити,
Жаліти, розуміти і прощати.
Завжди від сонця маминої ласки
Було тепліше в цьому світі жити.
Її не стало – і немає казки,
В якій ми скупані в любові діти.
Холодний вітер вічної розлуки
Просипав білий сніг на наші скроні.
Немає болю більшого і муки,
Ніж отакі важкі удари долі.
Та добре, що любов не умирає,
Її не можна знищити, убити.
Над нами мамина душа витає,
***
Я пам’ятаю запах м’яти
І чорнобривців аромат,
Троянду ніжну біля хати
І чародійний зорепад.
До нас минуле часто ходить
Крізь брами спогадів і мрій.
Відлуння лагідних мелодій
Ми чуємо в душі своїй.
Все дороге, навіки миле
Серпанок часу огорнув.
І зразу стало зрозумілим
Те, що раніше не збагнув.
Тому, коли в душі зіллються,
Як рідні, небо і земля,
Пісні найкращі з неї ллються
І усміхається зоря.